СИЛА НЕСКОРЕНИХ

Із циклу історій про героїв-випускників Скадовської ЗОШ І-ІІІ ступенів №3

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні. 
І наше діло праведне й святе. 
Бо хто за що, а ми за незалежність. 
Отож нам так і важко через те.
Ліна Костенко.

Війна показує – хто є хто: тут звичайні люди стають героями, тут є місце для мужності, страху і подвигу. Кожен військовослужбовець – це маленька історія перемоги над самим собою, страхом втрати, історія боротьби за краще майбутнє своєї родини, за незалежність і цілісність України.

Ішкулов Еміль Шамільйович – випускник Скадовської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3 2004 року – з дитинства мріяв стати військовим, одягнути офіцерський мундир, тому  йшов до своєї мрії цілеспрямовано.

Після закінчення у 2009 році Львівського військового інституту ім. Петра Сагайдачного при Національному університеті «Львівська політехніка» за спеціальністю  «бойове застосування та управління діями аеромобільних підрозділів»  отримав направлення до 25-ої окремої Дніпропетровської повітряно-десантної  бригади Збройних Сил України. У 2014 році – командир розвідувального взводу 1-го парашутно-десантного батальйону.

Як справжній військовий, він не надто говіркий, про свої подвиги розповідає спокійно. Так, як можна розповідати про будь-яку роботу. Хвилювання відчувається лише тоді, коли розмова заходить про бойові втрати. Адже не слова, а вчинки характеризують чоловіка.

Історію  про  одну  з найрезультативніших операцій української армії, проведену влітку 2014 року,  знає,  мабуть, кожен українець із документальної стрічки «Рейд. Сила нескорених». У найдовшому у військовій історії рейді десантників брав участь і старший лейтенант Еміль Ішкулов, який разом із бойовими побратимами довів, що для українських воїнів немає нічого неможливого.

1-ий батальйон 25-ої бригади під командування підполковника Євгена Мойсюка відігравав роль «криголама», пробиваючи коридор іншим військовим підрозділам. Десантники йшли безпосередньо по тилах бойовиків, іноді зупиняючись на відпочинок. Як згадують хлопці, їсти  зовсім не хотілося – чи то від спеки, чи від хвилювання, але доводилося себе змушувати.

Розвідувальна група під командуванням Еміля йшла завжди попереду, взявши на себе одну із головних задач військової операції. У середині липня взвод  на чолі з  командиром висунувся для виконання завдань по веденню розвідки за маршрутом Артемівськ-Дебальцеве-Шахтарськ. Під Дебальцевим розвідники знайшли місце в районі залізничного переїзду, де населений пункт можна було обійти непоміченими і без втрат, забезпечивши подальше просування батальйону.  На шляху до міста Шахтарськ група  викрила три засідки, забрали у ворога зброю. Саме тоді вперше дніпропетровські десантники побачили   ручні шумові гранати (РШГ) з прицільною дальністю стрільби до 600 м російського виробництва.

Зайшовши на околиці Шахтарська, крилаті піхотинці  опинилися затиснутими з усіх боків у приватному секторі. Бойовики  методично обстрілювали десантників, готуючись до їхнього штурму. Розпочалися жорстокі вуличні бої. Терористи постійно стріляли з мінометів та АГС, корегуючи вогонь з найближчих будинків.

Розвідникам щодня приходилося демонструвати героїзм. Їм навіть вдалося  вийти на територію міста, де були бойовики, щоб дізнатися про розташування мінометної батареї, яка їм дуже дошкуляла. Із спогадів комбата Є.Мойсюка: «Поставив Емілю задачу – треба знайти ворожі міномети, щоб їх можна потім було   знищити. Він без вагань  разом з одним із офіцерів і трьома солдатами пішли у ворожий тил. Були у звичайній формі, лише зняли жовті стрічки та шеврони. Місто невідоме, навкруги противник. Уявіть собі, скільки треба мати хоробрості, щоб це зробити. Ти йдеш і розумієш, що всюди ворог». Після вдалої розвідки бригадна артилерія змусила міномети замовчати.

Вирвавшись з оточення з боями і великими втратами із Шахтарська, 1-ий батальйон на початку серпня отримав нове завдання – захоплення Савур-Могили. Курган Савур-Могила (на військових картах – висота 277) прославився ще за часів Другої світової війни, бо був ключовою позицією на Міус-фронті. Влітку 2014 року він теж відігравав важливу стратегічну роль для всієї обстановки на прикордонній ділянці фронту: прямий огляд до 40 км  давав можливість виявити противника і заблокувати його пересування.

Окремі штурми висоти  різними військовими підрозділами були невдалими. Лише 6 серпня завдяки сформованим штурмовим групам (одна із добровольців  та військовослужбовців 25-ої бригади   під командуванням С.Козака, інша – під командуванням Є.Мойсюка та Е.Ішкулова) Саур-Могила перейшла під контроль Збройних Сил України.

Після цього на рахунку молодого командира та його підопічних були інші вдалі наступальні операції по звільненню міста Жданівка, сіл Верхня та Нижня Кринка, утримання плацдарму в районі шахти Комунар. Як справжній десантник, він завжди був там, де найбільш небезпечно, хоча завжди  ризикував власним життям.

Еміль не забуває свою рідну школу та вчителів. Під час однієї із зустрічей у навчальному закладі він зазначив: «Школа має велике значення у житті людини. Те, що сьогодні вкладають у вас вчителі – і знання, і людські чесноти – треба обов’язково цінувати, це обов’язково знадобиться вам у подальшому житті. Особливо це сьогодні стосується історії – нашої історії.  Якось у зоні АТО ми дислокувалися  поблизу одного населеного пункту – я зайшов до школи, взяв пару підручників і почав перечитувати сторінку за сторінкою. Захотілося повернутися у шкільні роки і знайти відповіді на питання з історії України, які мене давно хвилюють».

Бойовий український офіцер не оминає тему патріотизму. Спілкуючись із школярами різного віку, Еміль підкреслює: «Україні дещо бракує патріотизму. Люди чомусь думають, що лихо їх не торкнеться, що війна – в іншому,  далекому регіоні і навіщо туди їхати. Мовляв, можна перечекати тут, вдома. Але це не так! Україна буде сильною і непереможною, якщо кожен з нас буде готовий її захистити! Сьогодні патріотизм – головне, що потрібно нашій країні!»

Він дуже скромний, але про його військові подвиги красномовно говорять нагороди: орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (за взяття Савур-Могили), нагрудний знак «За військову доблесть» (за взяття контрольно-пропускного пункту «Довжанський»),  медаль «За військову службу Україні». У 2015 році офіцеру присвоєно чергове військове звання «капітан».

1 жовтня 2016 року Еміль Ішкулов отримав найвищу від українського народу, хоча і не державну, нагороду – орден «Народний герой України». Церемонія нагородження відбулася в м.Миргороді на Полтавщині.

chevron-right chevron-left